Творець українського байкарства.

 

    Народився 2 лютого 1812 року  на хуторі Убіжище (нині с. Мар'янівка Полтавської області) в родині дрібного поміщика.

    У 1831 року закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де вчився з М. Гоголем, В. Забілою. Цікавився творчістю І. Котляревського, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, Дж. Байрона та ін. Початок літературної діяльності припадає на роки навчання в гімназії.

    Після закінчення гімназії служив у 3-му Малоросійському козачому полку, а 1834 році переїхав до Петербурга. Працював чиновником у Міністерстві народної освіти, з 1835 року  викладав російську словесність у Дворянському полку, а з 1837 року  повністю перейшов на педагогічну роботу. У Петербурзі Є. Гребінка спілкувався з видатними літераторами, співробітничав у літературній пресі, створив гурток, який об'єднав українську літературну й мистецьку інтелігенцію. Літературні вечори відвідували В. Даль, І. Крилов. У 1836 році познайомився з Т. Шевченком.

    З 1831 році  друкувався у російських періодичних виданнях «Московский телеграф», «Отечественные записки» та ін. У 1841 році Є. Гребінка випустив перший український альманах «Ластівка», куди ввійшли твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли та його власні.

    Українські твори написав, перебуваючи на Полтавщині. Славу йому принесли видані окремою збіркою «Малоросійські приказки» (1834).

    І. Франко вказував, що Є. Гребінка «підніс байку на новий рівень, що мало велике значення для розвитку української літератури в руслі реалізму й народності; посів як байкар перше місце в нашім письменстві».

    Автор ліричних віршів і драматичної поеми «Богдан», він у класичній поетичній формі розкрив красу і багатство української мови, виразив свої патріотичні почуття. Окремі українські і російські пісні покладені на музику.

    Прозові твори Є. Гребінки (понад 40) відзначаються єдністю реалістичних і романтичних мотивів. Роман «Чайковський» (1843) — найпомітніший твір письменника на історичну тематику — відображує дух і характер епохи.

    Помер 15 грудня 1848 році  в Петербурзі. Похований у с. Мар’янівка. Обірвалося багато творчих задумів. Не вдалося видати всього написаного за дуже коротке, але плідне творче життя. В історії нашої культури Є. Гребінка залишився як гуманіст-просвітитель і громадянин-демократ, письменник-реаліст і майстер вишуканої художньої форми, предтеча Т. Шевченка.

    Наша бібліотека пропонує познайомитися з творами  Є. Гребінки як дорослого читача так і дітей.

Крути - бій за майбутнє.

Україна 29 січня вшановує пам'ять Героїв битви під Крутами.

Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.

Як відомо, наприкінці грудня 1917 року уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. Більшовиків надзвичайно дратувало проголошення Україною самостійності. Спочатку Москва створила окремий «український червоний уряд» зі столицею у Харкові, який фактично оголосив війну незалежній частині держави, а потім рушила і війська – балтійських матросів, червоноармійців-головорізів з Москви, Пітера, Пскова, Смоленська тощо. Подавалося це як «громадянська війна».

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії під проводом полковника Михайла Муравйова. З кінця грудня 1917 року загін Першої Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького під командою сотника Гончаренка обороняв станцію Бахмач, важливий залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР. 27 січня 1918 до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Шевченка), гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком.

Українські війська зайняли оборону біля станції Крути. Вранці 29 січня 1918 розпочався наступ на українські позиції 4-тисячного більшовицького загону петроградських і московських червоногвардійців. Українське військо, якому судилося вступити в криваву сутичку з цією ордою, налічувало близько 300 бійців Студентського куреню, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків – оце й усе.

Бій тривав до вечора, було відбито кілька атак, бойові втрати складали до 300 убитих, поранених, полонених. Командир Аверкій Гончаренко віддав наказ відійти до ешелону, який чекав за 2 км. Відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, відчайдушно атакувала, але сили були нерівні. Одна чота (взвод) студентів у сутінках втратила орієнтир і вийшла на ст. Крути, уже зайняту червоноармійцями. 27 полонених юнаків (студентів і гімназистів) було розстріляно. Наймолодшим полеглим було по 16 років.

Державний Прапор України.

 

28 січня 2022 року  - 30 років Державниму Прапору України.

Історія нашого стягу – справді багата і цікава – відображає всю історію української державності.

Перші згадки об'єднання синього і жовтого кольору на офіційній символіці датовані 1256 роком – це був герб Львова із зображенням жовтого лева на блакитному тлі, який місту подарував князь Данило Галицький. Також золотий і синій кольори використовували на гербі Галицько-Волинського князівства.

Офіційно синьо-жовту атрибутику почали використовувати у 1848 році, від початку українського національного відродження в Галичині та Буковині. Головна Руська рада оголосила своїм гербом лева на блакитному тлі й синьо-жовтий прапор. Цей самий прапор, тільки з жовтою смугою вгорі, був державним стягом УНР.

Під синьо-жовтим відбулися три проголошення Української державності: 1917, 1941 та 1990 року.

За однією версією, синій на прапорі символізує небо, а жовтий – колосся пшениці. За іншою, це символи двох головних стихій природи: води та вогню. З релігійного погляду, жовтий уособлює Творця, а блакитний – усе земне.

Вперше після Лютневої революції 1917 року синьо-жовті прапори з'явилися в Києві, Одесі та Харкові. 17 березня того ж року було проголошено про організацію Центральної ради. Відтоді у Києві публічно та на офіційному рівні з'являються символи української державності.

Після розпаду СРСР 18 вересня 1991 року президія Верховної ради затвердила за синьо-жовтим поєднанням кольорів статус офіційного прапора країни.

28 січня 1992 року Верховною Радою України затверджений Державний Прапор України.

Воз’єднання українських земель – славетна мить, що поєднала Україну.

                                         

                                             

День Собо́рності України — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні День Соборності відзначають з 1999 року.

В бібліотеці підготовлений перегляд літератури для широкого кола користувачів, та проводяться бесіди, приурочені дню соборності  України.

ВЕЛИЧАЛЬНИЙ ТЕКСТ ДЕРЖАВНОГО ГІМНУ УКРАЇНИ

 

    15 січня 1992 року Верховною Радою України було затверджено музичну редакцію Державного гімну України, автором якої є Михайло Вербицький.

 Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який у майбутньому став національним, а згодом і державним гімном України.

Цей вірш поширився серед українофільських гуртків, об’єднаних у громади.

20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання до Архангельської губернії під нагляд поліції.

Вперше вірш П. Чубинського був опублікований у львівському журналі «Мета» (1863, № 4).

Композитор Михайло Вербицький написав музику на слова Павла Чубинського. Надрукований з нотами був у 1865 р.

У 1917—1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР та ЗУНР.

17 червня 1917 року американське видання The New York Times опублікувало замітку про затвердження офіційного перекладу гімну України.

Також, «Ще не вмерла Україна» Чубинського та Вербицького наряду з «Вічним революціонером» Франка&Лисенка, у виконанні хору Стеценка, лунали під час проголошення Акту Злуки.

15 січня 1992 р. музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції України.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою.

Законопроектом пропонувалося затвердити як державний національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією Президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування.

Закон України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року.

Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

 Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Захоплення на все життя (до 85 річчя від дня народження Є. Гуцала)

 

Євген Гуцало

(1937 — 1995)

    Феномен Євгена Гуцала — у непохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-які інші види, нехай і корисної, діяльності.

     Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

    Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю.

    У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала.

    Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.

    Великою літерою, визначальним словом у хрестоматії народу була завжди і є для Євгена Гуцала людина. Письменник ніколи не намагався виписувати її великими буквами, не подавав її "на виріст" — в ім'я безоглядного наслідування за канонами ідеального героя, а пізнавав людину незалежно від вимог "злоби дня" щодо того, яким бути сьогодні літературному героєві — ідеально позитивним чи в міру "грішним", звичайним, таким, яким є його прототип у житті. Він завжди намагався обходитися без дозувань позитивного і негативного в характері свого героя — тривожно роздумував над людиною, яка живе серед людей. Бо й сам пройшов нелегку дорогу, яка пролягла від важкого воєнного і повоєнного дитинства в селі Старому Животові на Вінниччині, де він народився.

    Євген Гуцало — лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Виткана долею дорога.

 

Жителі Зіньківщини добре знайомі з творчістю поетеси з села Бобрівник  Кондратенко Ольги Іванівни, яка була по-справжньому  закохана у рідний край, його працьовитих людей. Цю велику любов, з непідробним хистом, перелила у свої вірші,  і тому вони припали до душі і серця земляків.

В цьому році Ользі Іванівні виповнилося б 90 років.

Народилася Ольга Іванівна Кондратенко (Кащенко) 25 грудня 1931 року в селі Шилівка  Зіньківського району Полтавської області, в родині колгоспників.

Після закінчення семирічної школи вступила на навчання до Миргородської ветеринарно - фельдшерської школи , яку закінчила в 1948 році. Працювала в рідному колгоспі. В 1949 році вступила до Зіньківської середньої школи №1, доводилось щоденно долати сім кілометрів до школи та назад. Взимку іноді змушена була ночувати в Зінькові, бо дороги зовсім не було. Все ж в 1952 році одержала середню освіту та вступила до Полтавського Державного педагогічного інституту , на історико – філологічний факультет, після закінчення якого, була направлена на роботу в Бобрівницьку , а через місяць, в Великопавлівську середню школу. В 1969 році перейшла  працювати в Бобрівницьку восьмирічну школу, де викладала українську   мову та літературу. З часом стала і шкільним бібліотекарем.

Перший вірш «Біля обеліска» був надрукований в 1980 році в районній газеті.

Поетичні твори Ольги Іванівни друкувалися на шпальтах обласних та республіканських газет. У 1997 році гідне місце зайняла добірка її віршів у поетичній антології педагогів України «Самоцвіти» (видавництво «Молодь»).

В 1994 році, за власний кошт, О. І. Кондратенко видала свою  збірку «Доля ткала дорогу».

Так ніхто не скаже про поета як сама його поезія. Життєлюб, відкривач прекрасного, такою постає О. Кондратенко у своїх поетичних творах.

Кожен вірш Ольги Іванівни – це часточка душі і серця, краплина її таланту, її щирості і доброти. Поетесу випоїла соками її рідна земля, яка дала її голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріотизму, поборника рідної культури.

З дитинства вона чула українську пісню, яку дуже любила, тому писала вірші, слова до пісень. Пісні на її слова і нині виконують аматори сцени Бобрівницького будинку культури.

Свої щирі почуття до сіл Шилівка та Бобрівник поетеса висловила у віршах «Шилівко мила», «Бобрівник, мій Бобрівник».

Мабуть немає нічого ближчого для людини, як рідний дім, батько, мати. Батько і мати – це не тільки джерело життя на землі – це опора, надія та натхнення. Тому Ольга Іванівна і присвятила їм свій вірш «Матусин хліб».

Слово рідне! Мабуть не було жодного письменника, який би від усього серця не висловив своєї любові до рідної мови, такої мелодійної, неповторної. Свою любов до української  мови поетеса відобразила у вірші «Я тобі подарую».

ІІ Світова війна. Тисячоголосим набатом лунають її дзвони, пораненим птахом б’ється в серцях тих, хто вистояв у цій страшній боротьбі. Як пам'ять про минуле, про труднощі і випробування, які випали на долю нашого народу, про героїв – захисників Вітчизни вірші: «Всі віки», «Зринає сорок перший», «Батьківщини моєї любов», «Не забуду», «Біля обеліска».

Ольга Іванівна так любила Вітчизну, її хвилюючу історію. Вона була слідопитом. Разом з молодими краєзнавцями пройшла дорогами чужого болю і пам’яті.  Саме Ольга Іванівна відкрила ім’я  юного партизана  Вані Єріна, який жив і виховувався в дитячому будинку. Він встановив зв'язок з партизанами, і разом зі своїми друзями переховував зброю і вибухівки у дуплах старих дерев в лісах Бобрівника та був розстріляний у 16 років і залишився в наших серцях такий світлий спогад про тільки  но розквітлу любов Вані, про що так лірично писала поетеса: «Не забудь дівчино, перші весни, що не встигли навіть розцвісти, я тобі пишу, моя надіє, кожен день із вічності листи».

Щоб не пересихала часом  не міліла криниця духовності, тепла і людяності, добра поетеса закликає : «Зустрічайся частіше, нам в житті , Доброта».

Все своє життя Ольга Іванівна віддала навчанню підростаючого покоління, вчила їх любити книгу, казки, оповідання, для найменших дітлахів вона писала разочок віршиків «За мотивами казок».

Важливе місце в творчості поетеси займають вірші про рідну природу, красу рідної землі: «Я люблю тебе, осене», «Я шукаю волошки», «Ой літо, літечко».

У збірці «Доля ткала дорогу є вірш «Рушник». Рушник  здавна був не тільки неодмінним атрибутом народного побуту, але й своєрідним символом  щасливої долі.

Нажаль доля Ольги Іванівни дарувала їй лише 67 років життя, останні роки  з яких  вона хворіла. Померла О. Кондратенко 3 березня 1998 року. Похована на цвинтарі села Бобрівник.

Безперечно Ольга Іванівна видала б іще не одну збірку своїх віршів, якими б ми захоплювалися. У збірці «Доля ткала дорогу» лише невелика кількість перлин її творчості, а скільки їх ще залишилося неопублікованих…

В усіх  бібліотеках громади є збірка О. Кондратенко « Доля ткала дорогу» , тож запрошуємо всіх поціновувачів  поезії насолодитися  чудовими творами  поетеси і відкрити для себе багатогранність її таланту.