Добре кажуть: “Хто не знає свого минулого, не вартий свого
майбутнього”. І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїм
корінням, так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає
минулого – як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Куди вітер
приб’є – там і залишить своє насіння. Але ж людина не перекотиполе. Саме тому
ми повинні знати історію. А історія наша полита кров’ю і сльозами. Однією з
найтрагічніших її сторінок є бій під Крутами.
29 січня 1918 року назва невеликої станції, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії
Бахмач-Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже
протягом майже століття є національним символом для десятків поколінь борців за
свободу та незалежність. Вже 15 січня 1918 року на засіданні Української
Центральної Ради було прийнято 4 Універсал, який проголошував незалежність
Української Народної Республіки. Проте більшовицька влада не хотіла так просто
віддавати свого “молодшого брата”. Після захоплення Харкова і Полтави
більшовики спрямували своє п’ятитисячне військо під проводом М. Муравйова на
Київ.
Вздовж залізничного шляху, Бахмач – Київ, проводили наступ
об’єднанні більшовицькі сили. Зупинити ворога було нікому. Головні сили
української армії були зосереджені на Правобережжі, де стримували наступ на
Київ фронтових частин російської армії.
Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач-Ніжин нашвидкуруч
зібраний загін під командуванням сотника А.Гончаренка, який складався з 300
студентів, гімназистів-старшокурсників і військових курсантів, спробував
зупинити червоноармійців. Студентською сотнею командував сотник Омельченко.
Більшість захисників загинули відразу. Ті, хто вцілів –
розібрали колію і зуміли на декілька днів затримати наступ більшовиків.
Героїчна молодь без сумнівів і вагань стала на захист
молодої держави. Багато хто із студентів утік із дому, щоб уникнути тяжкого
прощання з батьками. Більшість – ніколи не тримали рушниці в руках.
29 січня, вранці, війська червоних щільними колами розпочали
наступ. Ворогів було вдесятеро більше, вони були озброєні в десятки разів
краще. Очевидно, більшовики були впевнені, що ніхто їм не заступить шлях на
Київ. Та молоді добровольці зустріли їх вогнем.
За першою ворожою атакою накочувалася друга, третя… захисники мали значні втрати. Проте українська юнь витримала цей цілоденний бій. Юнаки падали під кулями, але не відступали. Молоді герої в останньому розпачливому пориві кидалися в атаку на ворога, але були нещадно знищені.
У темряві студенти втратили орієнтири і пішли на вогні – станцію Крути. Ці 32 студента потрапили в полон, їх по звірячому мордували, а на світання 28 юнаків повели на розстріл. Більшовицькі кати заборонили селянам ховати тіла хлопців за християнським обрядом. Кількох поранених більшовики відправляли до Харкова на подальші допити, і вони якимось дивом урятувалися.
Після підписання Брестського миру, який замінив владу
більшовиків на австрійців та німців, 19 березня 1918 року в Києві відбувся
урочистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих бійців у бою під Крутами.
Не можна викреслити з пам’яті людської той великий та
безсмертний подвиг юних студентів, що захищали українську державність, поклавши
на її вівтар найцінніше – власне життя.
